3606
Про мене https://ivan10.com/ua Створив 4 бізнеси, досяг фінансової свободи. Навчу тебе. Підписуйся. Мої проекти https://sintegrum.biz https://karpatysteaks.com Зворотній звʼязок- @zimbitskiyfeedback_bot
цікаві данні по Стейкам Карпат. Тільки за вчора у нас була більше виручка ніж за весь місяць вересеня 2023 року )))
Читать полностью…
Говард Баффет приїжджав в Україну 27 разів і вклав у нашу країну близько 1,4 мільярда доларів. Причому Україна йому нічого не винна.
Це середній син Воррена Баффета. Йому 71 рік. Тричі кидав коледж. Сам фермер. І з початку великої війни його фонд став найбільшим приватним донором України.
У квітні 2022 року Баффет побачив знищену сільгосптехніку і подзвонив президенту John Deere.
«How many combines are available in Europe?» (Скільки комбайнів зараз є в Європі?)
Виявилося, 15. Усі мали їхати в Росію.
«I’ll take them all.» (Я забираю всі.)
Потім докупили доступну техніку New Holland. Загалом українські фермери отримали понад 100 тракторів і комбайнів.
Коли тестували техніку для розмінування, Баффет перевіряв її на власній фермі в Іллінойсі. Під роликами підривали вибухівку. Коли український чиновник почав переживати за вартість машин, Баффет відповів: «Stop counting my tractors.» (Перестаньте рахувати мої трактори.)
Окрема історія із Superhumans. Андрій Ставніцер спочатку просив у нього $1 млн. Баффет запитав, скільки потрібно, щоб побудувати весь центр.
$14 млн.
«Okay. And what do you expect in return?»
«Nothing. Build it.» (Нічого. Будуйте.)
Сьогодні Баффет найбільший донор Superhumans. Але найбільше грошей його фонду пішло навіть не на протези чи трактори.
На їжу.
Сотні мільйонів порцій для українців.
Плюс розмінування, генератори, відновлення інфраструктури, обладнання для розслідування воєнних злочинів, допомога фермерам.
У 2024 році Україна присвоїла Говарду Баффету звання «Національна легенда України».
Мене в цій історії найбільше вражає навіть не сума. Людина могла просто переказати гроші і забути. Натомість вона 27 разів прилетіла в країну, де йде війна, сідала за кермо тракторів, їздила по містах і особисто дивилась, куди йдуть гроші.
Є дуже різні способи витратити великий капітал.
Говард Баффет вибрав свій.
Нещодавно подивився на капіталізацію Ferrari і завис на одній цифрі.
Ferrari коштує на біржі близько 62 млрд євро.
Це більше, ніж Mercedes-Benz, BMW або Volkswagen окремо.
А тепер найцікавіше.
За 2025 рік Ferrari відвантажила 13 640 автомобілів. Volkswagen Group — майже 9 мільйонів.
Тобто Volkswagen продав приблизно у 660 разів більше машин.
Але ринок оцінює Ferrari дорожче.
Причина добре видна в іншій цифрі.
Ferrari у 2025 році отримала 7,1 млрд євро виручки і 2,1 млрд операційного прибутку. Операційна маржа — 29,5%.
У Volkswagen 321,9 млрд євро виручки. Майже у 45 разів більше. Але операційна маржа — лише 2,8%.
Виходить парадокс. Одна компанія будує заводи, утримує сотні тисяч людей і продає мільйони машин. Інша навмисно продає дуже мало.
І саме друга може коштувати дорожче.
Ferrari продає не стільки автомобілі, скільки право бути одним із небагатьох, хто може ними володіти.
Чим більше Volkswagen виробляє, тим успішніше виконує свою функцію.
Ferrari живе за протилежною логікою. Якщо Ferrari завтра почне випускати мільйон автомобілів, вона, можливо, продасть більше машин. Але може знищити саме те, за що люди готові переплачувати.
Для мене тут дуже цікава бізнесова думка.
Ми звикли вважати масштаб головною ознакою великого бізнесу: більше клієнтів, більше товару, більше співробітників.
Але інколи найбільшу цінність створює не здатність продати всім.
А здатність сказати більшості: вам не дістанеться.
70 років СРСР зробили з нами одну дуже дорогу річ: кілька поколінь майже не вчилися передавати власність.
У тебе не було компанії, яку створив дід, розвинув батько, а ти отримав із розумінням: це не просто твоє. Ти маєш передати це далі.
Не було будинку, який сто років належить родині. Землі, яку не продають при першій можливості. Сімейного капіталу, навколо якого покоління вчаться домовлятися.
У 1917 році приватну власність почали масово відбирати. Потім колективізація. Націоналізація. Розкуркулення. За одне століття правила власності в Україні ламали кілька разів.
І мені здається, наслідки ми досі недооцінюємо.
Ми навчилися виживати. Але значно гірше навчилися володіти.
Подивіться, що часто відбувається з бізнес-партнерами.
Коли компанія нічого не коштує, двоє друзів можуть працювати пліч-о-пліч десять років. Кабінет один. Грошей немає. Ділити нічого.
А потім бізнес коштує $5 млн.
І раптом з’ясовується, що один «усе придумав», другий «усе зробив», третій взагалі вважає, що його обікрали. Починаються схеми, приховані платежі, виведення клієнтів, суди. Те, що разом створювали десять років, можна знищити за один.
Те саме на рівні держави.
Підприємець думає, як не заплатити державі. Податківець думає, як заробити на підприємцеві. Чиновник сприймає посаду як актив, який треба монетизувати, поки не забрали. Прокурор має свій інтерес. Лікар отримує гроші повз касу. Батьки несуть щось у школу, бо «так заведено».
Кожен окремо може пояснити, чому саме він змушений так робити.
А разом виходить система, де всі очікують, що інший спробує їх обманути.
Тому договір не дуже договір. Партнерство не дуже партнерство. Право власності не дуже право. Слово не дуже слово.
А без довіри будь-яка транзакція стає дорожчою. Потрібні перевірки, юристи, свої люди, гарантії, знайомства, запасні схеми.
Можливо, багатство починається не з уміння заробити.
А з уміння не розікрасти те, що ми вже створили разом.
це для віпів Стейки Карпат. до речі ми зараз робимо закриту соц мережу під назвою Пандора. це для всіх наших віп клієнтів. там буде багато чого цікавого 👀👄поговоріть з менеджером. телефон є на сайті https://karpatysteaks.com
Читать полностью…
Після тренінгу Тоні Роббінса почитав коментарі в Threads.
«Інфоциган».
«Стрижуть лохів».
«За це ще й $2000 платять?»
Можна, звичайно, так думати. Але мене цікавить інше.
Чому не дивитися на власні результати?
Як ви виглядаєте? Яке у вас здоров’я? Не думки, а факти. Чи можете ви прямо зараз пробігти 21 км?
я наприклад можу це досить легко і не вважаю, що в хорошій формі знаходжусь. я далекий від своіє найкращоі формі. а ті хто пишуть про лохів вони можуть?
Які стосунки? чи є у вас любов і шалена пристрасть?
Скільки ви заробляєте? і чи можете ви назвати себе фінансово вільним? якщо ні то може варто вчитися?
Я дуже рідко чую «Тоні стриже лохів» від людей, які можуть спокійно заплатити $2000 за квиток, €300 за ніч у готелі (потрібно мінімум 4 ночі), провести чотири дні на ногах по 12–14 годин і поїхати додому застосовувати те, що відпрацювали.
Зате дуже багато людей, які рахують кожні €100, дивлячись з дивана, вже все зрозуміли.
Людина прочитала книжку і думає, що знає. Послухала подкаст і думає, що зрозуміла.
Ти можеш знати все про бокс: стійку, дистанцію, джеб, захист. Але перший сильний удар у голову дуже швидко покаже, що саме ти «знав».
Можна десять років читати про інвестиції і повторювати «купуй, коли всі бояться». А потім побачити мінус 40% власного капіталу й продати на дні.
Можна знати, як вести переговори. Але коли навпроти сидить людина, від якої залежить контракт на мільйон, і вона каже «ні», тіло раптом забуває всі книжки.
Можна знати, що треба звільняти слабкого співробітника. Але коли він працює з тобою сім років, у нього двоє дітей і він дивиться тобі в очі, починається справжня перевірка навички керівника.
Знати, що не треба зриватися на дружину, і обняти, заспокоіти коли вона в стресі, коли тебе зачепили за живе взагалі різні світи.
Саме тому на такі тренінги їздять не за інформацією.
Там годинами повторюють певні патерни, працюють зі станом, тілом, увагою, страхом, реакціями. Ти не просто почув думку. Тебе змушують її прожити і багато разів відтренувати.
Наш мозок чудово вміє узагальнювати, відкидати незручне і знецінювати те, чого ми не розуміємо.
Найгірше, що при цьому він ще й переконує нас: «Я це вже знаю». Можливо, перед тим як називати інших лохами, іноді корисніше подивитися на табло?
Я випадково знайшов спосіб вчити італійську, який нарешті працює для мене.
Моя проблема з італійською ніколи не була в тому, що я не можу її вивчити.
Проблема значно банальніша: мені нудно.
Вчити 20 слів про кухню. Потім кольори. Потім назви предметів у квартирі. Через 15 хвилин мозок починає шукати будь-яку причину зайнятися чимось іншим.
І я зрозумів: навіщо змушувати себе вчити те, що мені нецікаво?
Я створив у ChatGPT окремого бота для італійської і почав через нього читати книжки, які я й так хочу прочитати.
Наприклад, беру «Influence» Роберта Чалдіні.
Кажу: давай першу главу. Виділи найважливіші ідеї. Тепер поясни їх мені італійською. Розбери ключові слова, дієслова, конструкції. Дай мені на них приклади.
І я вже не «вчу італійську».
Я розбираю Чалдіні. Просто італійською.
Зараз так само проходжу «Lessons of History» Вілла та Аріель Дюрантів.
І тут випадково з’явився третій рівень.
Коли знаходжу в книзі сильну ідею, відкриваю іншого бота, наговорюю йому свої думки і роблю з цього пост.
Один із таких постів про війну вчора набрав близько 2 тис лайків в тредс.
І я раптом зрозумів, що зібрав три окремі корисні активності в один процес.
Я вчу італійську.
Одночасно читаю сильні книжки і прокачую мислення.
Одночасно створюю контент і розвиваю свої соціальні мережі.
Причому кожна наступна активність підсилює попередню.
Щоб написати пост, мені треба добре зрозуміти ідею. Щоб добре її зрозуміти, треба розібрати текст. А поки розбираю текст, вчу мову.
Мені здається, ми дуже часто намагаємося вирішити проблему мотивації дисципліною.
Можливо, цікавіше інше питання.
Як перебудувати нудну корисну справу так, щоб вона одночасно давала тобі ще два результати, які тобі реально потрібні?
📌Тушонка знову в наявності.
Фермерське м'ясо без хімії на запас.
На складі:
28 шт Тушонка теляча
21 шт Тушонка з кроля
Швидко розбирають. З курки і мангалиці викуплені.
До замволень сьогодні ще діє акція рібай+вино в подарунок.
Дійте зараз!
☑️ Замовити тушонку і м'ясо
Про нас написали в найкрутішому IT-медіа в Україні! https://www.facebook.com/karpatysteaks/posts/pfbid0d8UezPWYdNTnK8KqNzUTrgRn9gVLgd326KYT9jPEVnQVLYwuVD81ETtBmLQ5uNnDl
Читать полностью…
Хочу розказати про свою улюблену книжку по бізнесу. Хоча вона не зовсім про бізнес. Вона про спосіб мислення.
Гері Келлер і Джей Папасан, «Одна справа». Вийшла у 2013 році, українською є в Нашому Форматі.
Починається вона з картинки, яку я потім згадував сотні разів.
Одна кістка доміно здатна перекинути іншу, більшу за себе на п'ятдесят відсотків. Постав ряд, де кожна наступна більша на половину. Почни з кістки заввишки п'ять сантиметрів.
Десята буде з дорослого чоловіка. Вісімнадцята заввишки з Пізанську вежу. Двадцять третя з Ейфелеву. Тридцять перша вища за Еверест. П'ятдесят сьома дістає до Місяця.
Усе це одним рухом пальця.
Уся книжка про те, як знайти цю першу кістку. І вона зводиться до одного питання.
Яку одну річ я можу зробити, щоб після цього все решта стало простішим або непотрібним?
Питання виглядає простим. Але воно ламає той спосіб, у який ми звикли думати.
Бо ми думаємо лінійно. Уяви, що в тебе кафе і мало грошей. Рішення очевидне: відкрити ще дві точки. І тут же народжується список. Де взяти гроші. Де взяти людей. Хто їх навчить. Хто керуватиме, коли ти не можеш бути в трьох місцях одночасно.
Одне рішення породило дванадцять нових задач. Через місяць ти закрив три, з'явилось шість.
Здається, що не вистачає часу. Не в часі справа. Справа в тому, що ти виставляєш у ряд кістки однакового розміру.
Вчора у мене була консультація. Діма, продає машини в Німеччині. Прийшов зі списком: немає лідів, немає бюджету на продукт, не заходив у ТікТок, треба наймати людей, треба будувати систему продажів.
Я не став вирішувати жодну з цих задач. Розказав йому про знайомого, який продає машини в преміальній ніші і кожні кілька місяців купує квартиру.
Діма замовк. Потім сказав: а що, так можна.
Його список зник за секунду. Бо всі його проблеми були про те, як краще продавати Фольксвагени. А перша кістка була одна: перейти туди, де продають Мерседеси.
У себе я ставлю це питання так само. У Стейках Карпат хромають продажі підписок. Лінійно це двадцять задач: мотивація тімлідів, найм сильніших продавців, реклама.
Перша кістка одна: закритий кабінет клубу з оптовими цінами та соц мережею для віп людей, куди новий клієнт отримує доступ на сім днів, а потім його забирають.
Келлер дає ще одну корисну річ. Як перевірити, що ти знайшов саме ту кістку, а не просто хорошу ідею.
Вона різко змінює результат. Вона закриває інші задачі без твоєї участі. Вона б'є в причину, а не в симптом. І вона настільки конкретна, що її можна поставити в календар з датою.
Якщо хоч одна умова не виконується, це не доміно. Це просто ще одна задача у твоєму списку.
З цієї книжки я не пам'ятаю жодної другорядної поради. Пам'ятаю одне питання. Виявилось, що цього достатньо.
Яка одна річ у твоєму бізнесі зробить усе решта простішим або непотрібним?
Задавай собі це питання щодня. А завтра буде від мене бонус як ти можеш гарантована знайти саме твою відповідь на це питання.
Клієнтам абсолютно плювати на твою місію і візію.
Вони взаємодіють тільки зі спеціалістом на першій лінії (продавцем, кухарем).
Але цей спеціаліст не буде працювати добре, якщо ним не управляє сильний менеджер. А менеджером — директор.
Тому щира усмішка на касі ц результат роботи невидимої структури над нею.
На початку 90-х Польща та Україна стартували далеко не з різних планет. Обидві вийшли із соціалістичної системи. Обидві були бідними. Обом потрібно було перебудовувати практично все.
Минуло трохи більше 30 років.
Польща стала нормальною заможною європейською державою: дороги, інфраструктура, інвестиції, виробництво, зростаючі доходи, сильний приватний сектор.
Україна ж навіть до повномасштабної війни продовжувала борсатися в бідності.
Ми ніби мали демократію. Регулярно проводили вибори. Бадьоро міняли президентів.
Але часто змінювалися прізвища — не система.
Кожна нова влада приходила під гаслами боротьби з корупцією, а через кілька років суспільство знову обговорювало вже нових чиновників, нові схеми й нових людей, які неймовірним чином ставали дуже багатими біля держави.
І ось що цікаво.
Найпростіша відповідь — сказати: «нам не пощастило з президентами».
Але якщо країна 30 років поспіль обирає різних президентів, а результат системно повторюється, можливо, проблема вже не тільки в президентах?
Можливо, головна різниця між Польщею та Україною — не в людях нагорі.
А в інституціях, правилах і суспільному запиті на ці правила.
Поляки будували систему, в якій поганому політику все складніше бути безкарним.
Ми занадто довго сподівалися знайти хорошого політика, який нарешті все зробить правильно.
Це дуже схоже на бізнес.
Слабкий власник шукає геніального директора.
Сильний власник будує систему, в якій навіть звичайний директор змушений працювати за правилами.
Тому для мене питання навіть не в тому, чому Польща стала багатшою за Україну.
Питання набагато неприємніше:
яку одну фундаментальну помилку ми повторювали 30 років, через яку в них вийшло побудувати працюючу державу, а в нас — ні?
Цікаво почути ваші версії.
Якщо у тебе є сім'я, жінка і діти, яких ти любиш і які люблять тебе, з ким ти ділиш найкращі моменти життя, то це 80% щастя
Інші 20% — це робота зі змістом, здоров'ям і фінансовою свободою. Це важливо, але це всього лише 20%.
Майже всі живуть навпак : проводять життя, оптимізуючи 20% і ігнорують 80%.
Знаю мужика, який отримує від дружини щоквартальний табель успішності за 10-бальною шкалою.
Оцінюються категорії: коханець, чоловік, батько, годувальник.
Оцінки можуть просідати, головне — тримати середній бал.
Звучить як дичина, але їхній шлюб тримається довше, ніж у тих, хто клявся у вічному коханні і помер від нудьги.
Підприємець питає ментора: я занадто добрий. Даю знижки клієнтам, жалію співробітників і не розумію, як з такою позицією взагалі керувати людьми.
Ментор йому відповідає
«Бізнес це коли ти ставишся добре до себе, до клієнтів і до співробітників. Але якщо до когось із цих трьох ти ставишся погано, то бізнесу немає..
...задовольнити дві сторони з трьох легко. Знижки клієнтам, високі зарплати команді, собі нуль. Виглядає як щедрість. Насправді це руйнування третьої сторони, просто вона мовчить, бо ця сторона ти сам."
«Двома м'ячиками легко жонглювати, а трьома вже дуже складно». Клієнт і команда це два яблука, які втримає кожен.
Маржа власника це третє, і саме воно вимагає мудрості зрілого керівника.
Власнику не потрібні всі гроші клієнта. Достатньо, щоб 10-20% лишалось як чистий прибуток, а 80-90% йшло на команду і продукт. Але ці 10-20% не опція. Це умова існування системи.
Індикатори теж прості. «Виручка це показник того, що клієнти задоволені. А прибуток це показник, що власники задоволені».
Якщо виручка росте, а прибутку немає, ти не добрий. Ти дитина яка не розуміє природу бізнеса і хоче всім подобатись, щоб тебе любили.
... знижки і переплати відчуваються як великодушність. Але система, де власник систематично голодує, рано чи пізно перестає годувати і клієнтів, і команду.
Бізнес існує тільки тоді, коли задоволені всі три сторони. Все інше або благодійність, або самопожертва, оформлена як стратегія.
Займаюся в залі і спостерігаю картину.
Заходить мужик. Кілограмів 125. Величезний. Руки забиті, плечі забиті, весь квадратний. Видно, що залізо він любить.
Думаю: зараз, звичайно, піде тягати залізо.
Проходить дві хвилини. Жодної розминки. Жодної вправи на мобільність. Жодної розтяжки.
І він починає тягати залізо.
Дивлюсь і думаю: чувак, тобі, здається, останнє, що зараз потрібно, це ще більше забивати ці м’язи.
Проходить хвилин десять.
Заходить жінка. Кілограмів 37, максимум 40. Дуже худа. Руки тоненькі, м’язів практично немає.
Думаю: ну от кому точно не завадило б трохи заліза.
І вона розстеляє килимок.
І починає займатися йогою.
Я стою між ними і розумію, що щойно побачив дуже точну модель того, як ми поводимося в бізнесі.
Підприємець, який сильний у продукті, постійно покращує продукт.
Той, хто сильний у маркетингу, запускає ще одну рекламу, переписує сайт, тестує новий креатив.
Той, хто вміє продавати, сам іде продавати.
Не тому, що саме цього зараз найбільше потребує бізнес.
А тому, що саме це він уміє робити.
І найцікавіше, що мозок завжди знайде пояснення.
Качок скаже, що йому треба ще трохи маси. Жінка скаже, що їй потрібна гнучкість. Маркетолог знайде ще одну проблему в рекламі. Продавець вирішить, що просто треба більше продавати.
Ми дуже любимо тренувати те, в чому вже сильні. Бо там ми почуваємося компетентними.
А ріст часто лежить рівно в протилежному місці.
Можливо, найкорисніше питання для підприємця: що я систематично не роблю саме тому, що я в цьому слабкий?
Часто читаю питання: «Чи плануєте повертатись в Україну?»
Я не просто планую. Я вже виношую конкретний проєкт, який хочу реалізувати, коли повернусь.
За час війни я створив в Україні «Стейки Карпат». Сервіс, через який тисячі людей можуть замовляти фермерські продукти ахуєнної якості, за адекватними цінами і з крутим сервісом.
Але в мене є ще одна мрія.
Там, де я в дитинстві пас корів, коли ще ходив у школу, на Житомирщині, я хочу побудувати дуже сучасну ферму.
Я вже бачу її в голові.
Великі стада блек ангусів. Іспанські чорні свині. Можливо, навіть страуси. Максимум автоматизації. Сучасне виробництво. Щоб це була одна з найкращих і найтехнологічніших ферм в Україні.
Там є класна річка. Біля неї я бачу невеликий готель. Щоб люди могли приїхати на кілька днів, пожити на природі, побачити, як все вирощується, і спробувати продукти прямо там.
Я виношую цю картинку і дуже хочу її реалізувати.
І от для мене в цьому весь сенс розмови про повернення.
Повернутися просто для того, щоб фізично перевезти своє тіло з Італії в Україну? Навіщо?
Я хочу, щоб у мене вийшло тут. Заробити гроші. Отримати новий досвід. Побачити, як працюють інші країни. Навчитися новому.
А потім частину всього цього привезти в Україну і щось там створити.
Мені здається, Україні важливі не просто люди, які повернуться.
Їй потрібні люди, які повернуться з мріями, грошима, знаннями, досвідом і конкретним бажанням щось побудувати.
Тому я б питав трохи інакше.
Не «чи плануєте повертатися?»
А «що ви плануєте створити, коли повернетеся?»
Майже кожен підприємець, якого я знаю, вважає себе open-minded.
У мене є простий тест.
Коли востаннє ви змінили свою думку про щось важливе?
Не дізналися новий факт. Не почули цікаву ідею. Не сказали: «Теж має право на існування».
А реально вірили в одне. Потім побачили факти, досвід або результати, які суперечили вашому переконанню. І сказали собі: я помилявся.
Наприклад:
«Я був переконаний, що ______. Тепер я переконаний, що __________».
І бажано не про те, який ресторан кращий.
Про бізнес. Гроші. Людей. Управління. Стосунки. Здоров’я. Виховання дітей. Політику. Себе.
Я спробував зробити таку ревізію для себе.
За останні приблизно 20 місяців я нарахував щонайменше 30 переконань, які реально змінив.
Деякі були дрібними. Але були й такі, на яких я роками будував рішення, поведінку і навіть частину своєї ідентичності.
І ось що мені стало цікаво.
Якщо людина називає себе open-minded, але не може згадати 3–5 важливих речей, щодо яких за останні кілька років сказала «я помилявся», то в чому саме проявляється ця відкритість?
Тому хочу зробити маленьке опитування.
Напишіть у коментарях ОДНЕ переконання, яке ви реально змінили за останній рік-два.
Було: ______.
Стало: ______.
Цікаво подивитися не на те, у що ми віримо.
А на те, від чого ми здатні відмовитися.
🔥🔥Тільки для учасників цього чату.
20 спеціальних оферів. VIP-ціни. Обмежена кількість кожного боксу.
Рібай Прайм і Чойс, Black Angus, Wagyu Австралія, Томагавки, Мангалиця, баранина, морепродукти, фермерська птиця та готові крафтові страви.
Ми зібрали бокси для різних запитів: від ресторанного стейк-вечора до великого сімейного запасу в морозилці.
Правила прості: — старт рівно о 20:00 — хто перший — той і взяв — другого шансу за цією ціною не буде
Сьогодні о 20:00 починаємо Treasury. Не запізнюйтеся! 💥
Сьогодні я вчив італійську, мене зачепило слово «domanda». Воно означає «питання», але також «запит», «вимогу».
Для підприємця дуже точне слово.
Бо співробітники постійно приходять до власника зі своїми domanda. Зазвичай починається невинно: «Іван, є хвилинка?»
Але питання генерують не тільки співробітники. Їх постійно генерує сам бізнес.
І всі ці питання я б розділив на три рівні.
Перший — тактичні.
Клієнт просить знижку. Що відповісти? Товару немає на складі. Чим замінити? Постачальник затримав поставку. Що робимо? В рекламі впала конверсія. Що перевірити?
Другий — управлінські.
Кого з двох кандидатів взяти? Кого підвищити? Залишити цього підрядника чи змінити? Як перебудувати процес? Який рекламний канал масштабувати?
Третій — стратегічні.
Виходити в нову країну чи ні? Відкривати наступну філію? Запускати новий продукт? У що інвестувати наступний мільйон? Куди взагалі має рухатись компанія?
Проблема більшості підприємців у тому, що всі три рівні domanda приходять до однієї людини.
І власник намагається потягнути все.
В ідеальній конструкції бізнесу до власника мають доходити переважно питання третього рівня.
Не тому, що він «вище» дрібних питань.
А тому, що це єдині питання, які крім нього часто ніхто не вирішить. І саме тут його підприємницьке мислення має найбільшу ціну.
Що тоді робити з першими двома рівнями?
Тактичні питання не треба нескінченно вирішувати за спеціалістів. Треба створити навчання, яке формує в них навичку самостійно приймати такі рішення.
Управлінські питання не треба забирати у керівників. Треба створити систему управління, дати їм критерії прийняття рішень і натренувати користуватися ними.
Тоді продавець не питає власника про знижку. Тімлід не питає, що робити з кожним співробітником.
А власник нарешті отримує час думати про те, за що йому насправді платять найбільше.
Не як вирішити сьогоднішню проблему.
А куди вести компанію далі.
Перший день семінару Тоні Роббінса і мій інсайт номер один.
Для мене це вже вдруге, перший раз був у Лондоні у 2019 році. Але одна думка вчора зачепила мене сильніше за ходіння по розпеченому вугіллю.
Тоні ділить наші стани на дві великі групи.
Прекрасний стан (beautiful state): любов, спокій, радість, сміливість, натхнення, ясність, впевненість, відчуття прогресу і так далі.
І страждання (suffering): страх, злість, образа, заздрість, провина, стрес, тривога, ненависть, розчарування і так далі.
Біль не можна уникнути. Це частина життя. Тебе можуть образити. Зрадити. Бізнес може піти не за планом. Ти можеш втратити гроші. Захворіти. Отримати погані новини. Це біль.
Проте Тоні каже: «страждати це вибір» (suffering is a choice).
І тут багато хто обурюється. Як це вибір? Хіба я обираю страждати?
Обираєш. Біль тобі дає життя. А страждання ти виробляєш сам. Це те, що ти робиш з болем далі. Прокручуєш у голові тиждень, місяць, рік. Злишся. Ображаєшся. Ненавидиш. Розповідаєш цю історію всім і самому собі.
Подія тривала хвилину. Страждання через неї ти можеш розтягнути на роки. Перше від тебе не залежало. Друге повністю твоє виробництво.
І чесно, ми любимо страждати. Страждання дає вигоди. Увагу. Співчуття. Відчуття, що ти правий, а світ винен. І головне, право нічого не міняти.
Спочатку воно маленьке. Але якщо його постійно годувати, воно перетворюється на монстра, який жере твої стосунки, рішення, бізнес і врешті тебе самого.
Тому вчора Тоні запропонував прийняти одне з найважливіших рішень у житті.
Жити у прекрасному стані no matter what (що б не сталося).
І вся складність саме в останніх трьох словах.
Бо майже кожен з нас щасливий з умовами. Подивись на свій список.
Я буду щасливим, якщо в мене будуть гроші. Якщо бізнес ростиме. Якщо команда не підведе. Якщо клієнти платитимуть вчасно. Буду спокійним, якщо ти поводитимешся так, як мені треба. Якщо діти слухатимуться. Якщо буду здоровий. Якщо аналізи будуть хороші. Якщо не буде поганих новин. Якщо люди мене не розчаровуватимуть. Якщо не буде заторів. Якщо життя відповідатиме моєму плану.
Список нескінченний. І поки він існує, твій стан контролюєш не ти. Його контролює будь-яка дрібниця зі списку.
А ввечері ми отримали маленький тест.
Ми з Олею пройшли по розпеченому вугіллю. Вона кайфонула від того, що подолала свій страх. Хоча зараз стоїть поруч і каже, що страху не було. Я бачив. Був.
Після цього вийшли голодні. Хотіли поїсти. Всюди зайнято або кухня вже закривається. Стали в чергу в одному кафе.
І через кілька хвилин я кажу: «Блін, я не хочу стояти в цій черзі».
Оля образилась.
Кілька годин тому ми обоє прийняли рішення жити у прекрасному стані no matter what.
А виявилося, що no matter what закінчується десь між розпеченим вугіллям і чергою за вечерею.
Ось цей скіл ми зараз і тренуємо.
Бо обурюватися легко. А бути щасливим, коли життя не поводиться так, як ти від нього очікував, значно складніше.
Коли почалася війна, одна з речей, які мене найбільше ламали, була дуже проста: як це взагалі можливо?
XXI століття. Інтернет. Айфони. Люди літають у космос. Ми будуємо штучний інтелект.
І паралельно одна країна просто заходить танками в іншу і починає вбивати людей.
У голові це не складалося.
Потім я прочитав The Lessons of History Вілла та Аріель Дюрантів. Вони взяли 5 000 років людської історії і спробували зрозуміти, що в ній насправді повторюється.
І одна глава сильно змінила моє сприйняття війни.
«War is one of the constants of history» (війна — одна з констант історії).
Дюранти наводять цифру: за 3 421 рік зафіксованої історії лише 268 років минули без війни.
Тобто проблема була не в тому, що у 2022 році світ раптом збожеволів.
Проблема була в моєму уявленні про світ.
Ми звикли думати, що цивілізація поступово «вилікувала» людину від її первісної природи. Дюранти дивляться на це значно холодніше.
«The first biological lesson of history is that life is competition» (перший біологічний урок історії: життя — це конкуренція).
Їжа. Територія. Ресурси. Статус. Влада. Безпека.
Тисячі років змінювалися прапори, релігії, кордони та технології. Механіка залишалася дивовижно схожою.
На рівні окремої людини агресію стримують закон, поліція, суд і загроза покарання.
А над державами немає світової поліції, яка гарантовано прийде і посадить державу у в’язницю.
Тому Дюранти пишуть дуже сильну фразу:
«The state has our instincts without our restraints» (держава має наші інстинкти, але не має наших обмежень).
І ще жорсткіше:
«War is a nation’s way of eating» (війна — це спосіб, яким харчується держава).
Це не виправдовує війну. І точно не робить агресора менш відповідальним.
Але для мене це прибрало одну небезпечну ілюзію.
Я думав, що мир — природний стан цивілізованого світу, а війна — поломка системи.
Дюранти показали протилежне: історично саме мир є крихкою конструкцією. Його потрібно постійно утримувати силою інститутів, союзів і балансу сил.
Ми дуже технологічно просунулися за останні кілька тисяч років.
Але людиною керує мозок, значно старший за айфон.
Зараз команда бореться за виконання плану. Хто замовить сьогодні від 4000 грн отримає від мене запис кемпу по АІ.
Читать полностью…
Можливо, вам взагалі не потрібно робити половину того, що зараз стоїть у вашому списку задач.
У бізнесі я постійно бачу один патерн: коли зростання зупиняється, власник починає додавати рекламу, людей, продукти, канали, задачі.
А сильний стратегічний хід часто працює навпаки.
Знайти одне Велике Доміно — рішення, після якого 5–10 інших задач стають простішими або взагалі непотрібними.
Зараз ми безкоштовно проводимо такі 60-хвилинні стратегічні розбори для власників працюючих бізнесів із командою від 5 людей.
Не 30 нових порад. Шукаємо один головний хід.
Деталі та заявка: https://docs.google.com/document/d/1ujb5WKpppJXv-tdDBQ4a5xXHve1RoRHzbB46iH4W2RI/edit?usp=sharing
Шосейний велоспорт навчив мене речі, про яку чоловікам чомусь ніхто не говорить.
Коли я почав серйозно кататися, ноги в мене були дуже волохаті.
Я цим навіть трохи гордився.
Але в шосейному велоспорті небриті ноги — майже порушення дрес-коду.
Спочатку один хлопець запропонував подарувати мені бритву.
Потім другий.
Потім третій.
Десь після п’ятого я зрозумів, що жарт затягнувся.
А після тренування тренер подивився на мої ноги й сказав:
— Іван. Треба побрити ноги.
Я побрив.
А далі з’ясувалася проблема: не можна мати гладкі ноги, які вище переходять у суцільний ліс.
Тому груди й живіт теж довелося привести до єдиного корпоративного стандарту.
І все. Назад дороги вже не було.
Тепер інколи в роздягальні спортзалу бачу дуже волохатого чоловіка і ловлю себе на думці:
«Господи. Невже я теж так колись ходив?»
Схоже, чоловікам просто бракує друзів, які в потрібний момент подарують бритву.
Коли Лі Куан Ю оголошував незалежність Сінгапуру (9 серпня 1965го) він плакав в прямому ефірі бо не хотів цього.
Незалежність впала на країну як вирок. Більшість сінгапурців проголосували за приєднання до Малайзії. Тепер федерація сама виключила Сінгапур зі свого складу.
«Для мене це момент страждання. Усе своє доросле життя я вірив у злиття і єдність цих двох територій», сказав він. І зробив паузу, бо не міг говорити далі.
Стартові умови виглядали так. Крихітний острів без армії і без ресурсів. У юридичних документах про відокремлення окремим пунктом прописали гарантії постачання води. Країна не мала власної води.
ВВП на душу населення в 1965 році складав 516 доларів. Рівень Йорданії того часу. Населення 1,9 мільйона людей і один порт. Усі списали країну з рахунків.
Далі не було жодного дива. Було зростання понад 9 відсотків щороку протягом перших 25 років. У 2024 році ВВП на душу населення перевищив 90 тисяч доларів за даними Світового банку.
Сінгапур давно випередив Японію і колишню метрополію Британію.
Цікаво, що країни, які гучно святкували свою незалежність з феєрверками і парадами, часто так і залишилися бідними.
А країна, чий засновник плакав у день незалежності, стала однією з найбагатших у світі.
Того ж дня, на тій самій пресконференції, після сліз Лі каже: «Хвилюватися нема про що. Будьте твердими, будьте спокійними».
Замість гучних свят, феєрверків він починає будувати СИСТЕМУ. Англійська як мова бізнесу, щоб торгувати з усім світом.
Нульова толерантність до корупції, коли міністри сідають у в'язницю так само, як клерки. Правила, однакові для всіх. Інститути, сильніші за будь-яку окрему людину, включно з ним самим.
Країна, чия незалежність почалася зі сліз, стала найуспішнішим державним проєктом століття. Бо незалежність не святкують. Її будують щодня, як систему.
Моя ідея така - а давайте святкувати день Незалежності коли ВВП буде 100 тис дол в рік на душу і ми побудуємо державу де панують здоровий глузд, повага і є РЕАЛЬНА СИСТЕМА яка безжальна до корупціонерів.
Я сьогодні не святкую. Багато роботи!
Народження дитини часто вбиває секс у парі. І справа не тільки в недосипі, втомі чи відсутності часу.
У Естер Перель є значно цікавіше пояснення.
Вона називає народження дитини “a revolution in the couple” — революцією всередині пари.
До появи дітей чоловік і жінка значну частину енергії направляють одне на одного. Вони фліртують. Граються. Подорожують. Торкаються одне одного. Роблять дурниці. Можуть спонтанно піти вечеряти або зайнятися сексом посеред дня.
Потім народжується дитина.
І, за словами Перель, відбувається “eros redirected” — перенаправлення еротичної енергії.
Тепер батьки граються з дитиною. Обіймають її. Цілують. Милуються нею. Сміються разом із нею. Величезна частина тієї живої, грайливої енергії, яка раніше циркулювала між чоловіком і жінкою, йде до дитини.
А між чоловіком і жінкою залишається менеджмент.
Хто забере із садочка?
Ти купив підгузки?
Що він їв?
Коли лікар?
Чому вона не спить?
Ти оплатив рахунок?
Непомітно двоє коханців перетворюються на двох дуже зайнятих співробітників сімейної корпорації.
І тут виникає ще один конфлікт.
Дитині потрібна максимальна безпека. Режим. Передбачуваність. Стабільність.
А еротиці, за Перель, потрібно майже протилежне: свобода, новизна, гра, невизначеність, дистанція.
“Eroticism lives in the imagination.” Еротика живе в уяві.
Складно фантазувати про людину, яку ти останні три години бачив із кашею, памперсами й таблицею сімейних витрат.
Тому питання не в тому, як “частіше займатися сексом”.
Питання значно глибше.
Чи залишилося у вашому житті місце, де ви не мама й тато?
Де жінка знову може побачити перед собою чоловіка. А чоловік — жінку. Не функцію. Не співбатька. Не партнера по логістиці.
Можливо, секс після дітей починається не в ліжку.
А в момент, коли двоє людей хоча б на кілька годин перестають бути батьками.
В Україні знову розгортається корупційний скандал. І знову звучить те саме питання: як можна красти у країни, яка воює?
Я знаю кількох людей, які роками близько спілкуються з міністрами, колишніми міністрами та великими чиновниками. І коли трохи бачиш це середовище зсередини, починаєш розуміти одну його особливість.
Уявіть окреме село багатих людей.
Там статус вимірюється не тільки грошима. Він вимірюється тим, що ти можеш пред’явити своєму колу.
Cartier. Новий Mercedes дружині. Яхта. Весілля за $200 тисяч. Діти в дорогих європейських школах та університетах.
Проблема в тому, що частині цих людей більше особливо нічого пред’явити.
Підприємець може показати компанію, яку побудував. Спортсмен — своє тіло. Хтось створює новий продукт. Хтось має прекрасні стосунки і сім’ю, в якій людям реально добре разом.
А якщо цього немає, залишається універсальний замінник досягнень — дорога річ.
Особливо показово це видно по сім’ях. Люди можуть фактично давно жити окремо, але не розлучатися. Можуть роками тихо ненавидіти одне одного і водночас підтримувати зовнішню картинку благополуччя.
А картинка потребує грошей.
Машини. Будинки. Подарунки. Навчання дітей у Європі. Подорожі. Правильні ресторани.
Причому людина порівнює себе не з країною. Вона порівнює себе зі своїм столом.
Якщо в одного друга новий годинник, у другого нова машина, а третій орендував яхту, це швидко перестає здаватися розкішшю. Це стає нормою.
І якщо ти норму не витягуєш — у цьому колі ти вже «ніхто».
Тому мене не дивує, що навіть війна не зупиняє частину корупціонерів.
Війна змінила зовнішню реальність. Але їхня внутрішня система координат могла взагалі не змінитися.
Навколо все ще ті самі люди. Ті самі порівняння. Ті самі символи статусу. І той самий страх одного дня виявитися ніким.
Підприємець за природою людина свободи. Він не терпить правил, розкладів і чужих інструкцій. І саме ця риса потім блокує його бізнес.
Знаю десятки історій за одним сценарієм. Власник вигорає від операційки і наймає операційного директора. Розумного, з досвідом, з гарним резюме.
Через пів року звільняє.
Ти думаєш причина, що ніхто не вболіває за бізнес так, як ти. але справжня причина інша.
Власник дав людині команду, але не дав систему. І найманий директор почав робити те саме, що робив власник: бігати, гасити пожежі, керувати вручну. Тільки гірше, бо в нього не болить душа.
Менеджмент за своєю механікою це армія. Чіткі правила, однакові дії, дисципліна виконання.
Макдональдс має понад 45 тисяч закладів у світі саме тому, що в жодному з них кухар не вирішує сам, як смажити картоплю. Дай кожній точці свободу, і мережа розвалиться за місяць.
Масштабується не свобода. Масштабується її відсутність.
І тут головний конфлікт. Підприємець ненавидить армію. Він фізично не може щодня змушувати людей працювати за правилами, бо сам ніколи за правилами не жив.
Тому він або тримає все на собі й лишається головним співробітником власної компанії, або наймає директора без системи й розчаровується. власник шукає директора раніше, ніж має систему, яку той охоронятиме.
Вихід не в пошуку ідеального управлінця. Вихід у тому, щоб спочатку існувала система.
З кожного утюга інстаграм попсихологи радять жінкам вибирати і любити себе. Але людина яка справді любить себе займається спортом 4-6 разів на тиждень, ість багато справжньоі іжі, балує себе смачним чаєм і кавою, часто читає і пише, інколи вживає гарне вино, балує себе хорошими речами, любить отримувати і давати насолоду. Чого вони про це мовчать і "втирають" про якісь кордони?
Читать полностью…